15 минутВперше за декілька років звернув увагу на «формальний» бік публічного «святкового» протистояння між ветеранами ВВВ та воїнами УПА – в роковини народження Української повстанської армії. На грудях перших ще можна зустріти вицвілі гімнастерки, що напівзотліли, з медалями, де на простріляних, де на роз'їдених мишами стрічках. Другі, всі як один, одягнені в новеньку кольору хакі і темнобірюзову форму. Нагороди на них виблискують всіма проміннями сонця і президентських симпатій.
Я знаю, що на моїх дідів, котрі звільняли колись велику спільну країну від фашистської погані, нинішня «офіційна» історія України дивиться з недовірливим примруженням. Вони – вихованці страшної тоталітарної держави, що пішла в небуття. Але і у мене виникає резонне питання – звідки узялися численні колони воїнів УПА, які сьогодні тріумфально марширують по вулицях українських міст? Де вони пересиджували всі ці страшні десятиліття? Де вони ховали свої форми, свої нагороди, свої бойові артефакти?
З дитинства слово «армія» асоціюється в мене з чимось дуже мужнім, чимось сміливим і категоричним. Можливо, тому я не можу прийняти можливість існування армії, яка живе в підпіллі і мовчить. Після розгрому Гітлера, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, по центральних вулицях українських міст простували ветерани ВВВ, жінки і діти підносили їм пишні оберемки квітів. А ветерани УПА, яким підносять квіти сьогодні, весь цей час сиділи і мовчали?
Я знаю, що в цьому питанні сьогодні, як і завжди, більше ідеології, ніж конкретики. Але мене цікавить цілком конкретне, таке, що сформувалося ще за дитячими поняттями питання: як воїн може називатися воїном, якщо він спокійно дивиться, як його вороги топчуть його батьківщину? Я відповіді не знаю. А поки я її не чую, нинішні темнобірюзові ветерани для мене – лише ряджені кавалери, нехай навіть президентських орденів.
Коментарів (6)